| Предмет |
|
 |
|
Архивоведение
[5]
курсовые по архивоведению, дипломы по архивоведению, контрольные по архивоведению
|
|
Анатомия и биология
[102]
курсовые по анатомии и биологии, дипломы по анатомии и биологии, контрольные по анатомии и биологии
|
|
Английский язык
[50]
курсовые по английскому, дипломы по английскому, контрольные по английскому
|
|
Аудит
[184]
курсовые по аудиту, дипломы по аудиту, контрольные по аудиту
|
|
Банковское дело
[170]
курсовые по банковскому делу, дипломы по банковскому делу, контрольные по банковскому делу
|
|
Бухгалтерский учет
[814]
курсовые по бухгалтерскому учету, дипломы по бухгалтерскому учету, контрольные по бухгалтерскому учету
|
|
БЖД
[50]
курсовые по БЖД, дипломы по БЖД, контрольные по БЖД
|
|
ВЭД
[43]
рефераты по ВЭД, курсовые по ВЭД, дипломы по ВЭД
|
|
Биотехнология
[1]
курсовые по биотехнологии, дипломы по биотехнологии, контрольные по биотехнологии
|
|
Ветеринария
[0]
курсовые по ветеринарии, дипломы по ветеринарии, контрольные по ветеринарии
|
|
Геодезия
[14]
курсовые по геодезии, дипломы по геодезии, контрольные по геодезии
|
|
Городской транспорт
[5]
курсовые по городскому транспорту, дипломы по городскому транспорту, контрольные по городскому транспорту
|
|
Государственная служба
[36]
курсовые по государственной службе, дипломы по государственной службе, контрольные по государственной службе
|
|
Деловодство
[18]
курсовые по деловодству, дипломы по деловодству, контрольные по деловодству
|
|
Деньги и кредит
[82]
курсовые по деньги и кредит, дипломы по деньги и кредит, контрольные по деньги и кредит
|
|
Деревообработка
[1]
курсовые по деревообработке, дипломы по деревообработке, контрольные по деревообработке
|
|
Демография
[2]
курсовые по демографии, дипломы по демографии, контрольные по демографии
|
|
Детали машин и механизмов
[7]
курсовые по деталям и механизмам, дипломы по деталям и механизмам, контрольные по деталям и механизмам
|
|
Дипломатия
[13]
курсовые по дипломатии, дипломы по дипломатии, контрольные по дипломатии
|
|
Документоведение
[95]
курсовые по документоведению, дипломы по документоведению, контрольные по документоведению
|
|
ДУМ
[1]
курсовые по ДУМу, дипломы по ДУМу, контрольные по ДУМу
|
|
Зарубежная литература
[40]
курсовые по зарубежной литературе, дипломы по зарубежной литературе, контрольные по зарубежной литературе
|
|
Зоотехния
[1]
курсовые по зоотехнии, дипломы по зоотехнии, контрольные по зоотехнии
|
|
Журналистика, СМИ
[13]
курсовые по журналистике, дипломы по журналистике, контрольные по журналистике
|
|
Инвестирование
[39]
курсовые по инвестированию, дипломы по зарубежной инвестированию, контрольные по инвестированию
|
|
Инженерная механика
[3]
курсовые по инженерной механике, дипломы по инженерной механике, контрольные по инженерной механике
|
|
Информатика
[87]
курсовые по информатике, дипломы по информатике, контрольные по информатике
|
|
История
[89]
курсовые по истории, дипломы по истории, контрольные по истории
|
|
История Украины
[103]
курсовые по истории Украины, дипломы по истории Украины, контрольные по истории Украины
|
|
Контроль и ревизия
[56]
курсовые по ревизии и контролю, дипломы по ревизии и контролю, контрольные по ревизии и контролю
|
|
Культурология
[73]
курсовые по культурологии, дипломы по культурологии, контрольные по культурологии
|
|
Латынь
[3]
курсовые по латыни, дипломы по латыни, контрольные по латыни
|
|
Лексикология
[6]
курсовые по лексикологии, дипломы по лексикологии, контрольные по лексикологии
|
|
Лингвистика
[22]
курсовые по лингвистике, дипломы по лингвистике, контрольные по лингвистике
|
|
Логика
[13]
курсовые по логике, дипломы по логике, контрольные по логике
|
|
Логистика
[28]
курсовые по логистике, дипломы по логистике, контрольные по логистике
|
|
Макроэкономика
[65]
курсовые по макроэкономике, дипломы по макроэкономике, контрольные по макроэкономике
|
|
Маркетинг
[240]
курсовые по маркетингу, дипломы по маркетингу, контрольные по маркетингу
|
|
Математика (ВМ)
[26]
курсовые по высшей математике, дипломы по высшей математике, контрольные по высшей математике
|
|
Международные отношения
[93]
курсовые по международным отношениям, дипломы по международным отношениям, контрольные по международным отношениям
|
|
Механика грунтов
[0]
курсовые по механике грунтов, дипломы по механике грунтов, контрольные по механике грунтов
|
|
Менеджмент
[464]
курсовые по менеджменту, дипломы по менеджменту, контрольные по менеджменту
|
|
Металлические конструкции
[6]
курсовые по металлическим конструкциям, дипломы по металлическим конструкциям, контрольные по металлическим конструкциям
|
|
Метрология
[2]
курсовые по метрологии, дипломы по метрологии, контрольные по метрологии
|
|
Микробиология
[1]
курсовые по микробиологии, дипломы по микробиологии, контрольные по микробиологии
|
|
Микроэкономика
[113]
курсовые по микроэкономике, дипломы по микроэкономике, контрольные по микроэкономике
|
|
Налоговая система
[102]
курсовые по налоговой системе, дипломы по налоговой системе, контрольные по налоговой системе
|
|
Организация и управление ресторанным бизнесом
[26]
курсовые по ресторанному бизнесу, дипломы по ресторанному бизнесу, контрольные по ресторанному бизнесу
|
|
Организация труда
[17]
курсовые по организации труда, дипломы по организации труда, контрольные по организации труда
|
|
Охрана труда
[24]
курсовые по охране труда, дипломы по охране труда, контрольные по охране труда
|
|
Педагогика
[398]
курсовые по педагогике, дипломы по педагогике, контрольные по педагогике
|
|
Полиграфия
[4]
курсовые по полиграфии, дипломы по полиграфии, контрольные по полиграфии
|
|
Политология
[126]
курсовые по политологии, дипломы по политологии, контрольные по политологии
|
|
Политэкономия
[21]
курсовые по политэкономии, дипломы по политэкономии, контрольные по политэкономии
|
|
Право
[2636]
курсовые по праву, дипломы по праву, контрольные по праву
|
|
Психология
[417]
курсовые по психологии, дипломы по психологии, контрольные по психологии
|
|
Проектирование
[10]
курсовые по проектированию, дипломы по проектированию, контрольные по проектированию
|
|
Религия
[17]
курсовые по религии, дипломы по религии, контрольные по религии
|
|
РПС
[31]
курсовые по размещению продуктивных сил, дипломы по размещению продуктивных сил, контрольные по размещению продуктивных сил
|
|
Статистика
[237]
курсовые по статистике, дипломы по статистике, контрольные по статистике
|
|
Стоматология
[2]
курсовые по стоматологии, дипломы по стоматологии, контрольные по стоматологии
|
|
Страхование
[47]
курсовые по страхованию, дипломы по страхованию, контрольные по страхованию
|
|
Социология
[229]
курсовые по социологии, дипломы по социологии, контрольные по социологии
|
|
Теория вероятности
[8]
курсовые по теории вероятности, дипломы по теории вероятности, контрольные по теории вероятности
|
|
Технология приготовления пищи
[108]
курсовые по технологии приготовления пищи, дипломы по технологии приготовления пищи, контрольные по технологии приготовления пищи
|
|
Товароведение
[48]
курсовые по товароведению, дипломы по товароведению, контрольные по товароведению
|
|
ТО и ремонт автомобилей
[10]
курсовые по ТО и ремонту автомобилей, дипломы по ТО и ремонту автомобилей, контрольные по ТО и ремонту автомобилей
|
|
Туризм
[146]
курсовые по туризму, дипломы по туризму, контрольные по туризму
|
|
Украинская литература
[28]
курсовые по украинской литературе, дипломы по украинской литературе, контрольные по украинской литературе
|
|
Украинский язык
[46]
курсовые по украинскому языку, дипломы по украинскому языку, контрольные по украинскому языку
|
|
Управление персоналом
[56]
курсовые по управлению персоналом, дипломы по управлению персоналом, контрольные по управлению персоналом
|
|
Управление проектами
[7]
курсовые по управлению проектами, дипломы по управлению проектами, контрольные по управлению проектами
|
|
Управленческий учет
[69]
курсовые по управленческому учету, дипломы по управленческому учету, контрольные по управленческому учету
|
|
Физвоспитание
[43]
курсовые по физвоспитанию, дипломы по физвоспитанию, контрольные по физвоспитанию
|
|
Физика
[11]
курсовые по физике, дипломы по физике, контрольные по физике
|
|
Филология
[67]
курсовые по филологии, дипломы по филологии, контрольные по филологии
|
|
Философия
[71]
курсовые по философии, дипломы по философии, контрольные по философии
|
|
Финансы
[720]
курсовые по финансам, дипломы по финансам, контрольные по финансам
|
|
Химия
[10]
курсовые по химии, дипломы по химии, контрольные по химии
|
|
Ценообразование
[11]
курсовые по ценообразованию, дипломы по ценообразованию, контрольные по ценообразованию
|
|
Экология
[48]
курсовые по экологии, дипломы по экологии, контрольные по экологии
|
|
Эконометрия
[12]
курсовые по эконометрии, дипломы по эконометрии, контрольные по эконометрии
|
|
Экономика
[894]
курсовые по экономике, дипломы по экономике, контрольные по экономике
|
|
Экономика предприятий
[713]
курсовые по экономике предприятий, дипломы по экономике предприятий, контрольные по экономике предприятий
|
|
Этика и эстетика
[28]
курсовые по этике и эстетике, дипломы по этике и эстетике, контрольные по этике и эстетике
|
|
Энергетика
[0]
курсовые по энергетике, дипломы по энергетике, контрольные по энергетике
|
|
Детали машин и основы конструирования
[4]
курсовые по деталям машин и основам конструированию, дипломы по деталям машин и основам конструированию, контрольные по деталям машин и основам конструированию
|
|
Дендрологія
[0]
|
|
Дендропроектування
[0]
|
|
Газони та луківництво
[0]
|
|
Декоративне садівництво
[0]
|
|
Тепличне господарство
[0]
|
|
Ландшафтна архітектура
[0]
|
|
Лісопаркове господарство
[0]
|
|
Методологія
[5]
|
|
Паркознавство
[0]
|
| |
|
Місце країнознавства в системі наукового знання та географічних наук.
|
| 21.04.2012, 12:30 |
1.Місце країнознавства в системі наукового знання та географічних наук.
Краєзна́вство — вивчення певної частини території країни (міста, села, району, області, краю), її природи, населення, господарства, історії і культури.
Існує кілька визначень цього терміну, зокрема географ Олександр Барков вважав, що:
Краєзнавство є комплексом наукових дисциплін, різних за змістом і методами дослідження, але які ведуть до однієї мети — наукового і всебічного пізнання краю.
Географ Лев Берг називав Краєзнавство малою географією.
Джерела краєзнавства
Основними джерелами краєзнавства є:
• краєзнавча бібліографія — інформація про літературу регіону, яка вийшла в минулому або виходить тепер. Її завданням є виявлення, облік і характеристика краєзнавчої літератури. Краєзнавча бібліографія досить різноманітна за видом видань, за призначенням і повнотою відбору літератури, за періодичністю випуску і періодом, який охоплюється а також за тематикою. Майже в усіх обласних, а також у багатьох міських і районних бібліотеках, крім загальних каталогів, є спеціальні каталоги краєзнавчої літератури;
• картографічні джерела (архіви музеїв, державні архіви) — слугують як джерелом інформації, так і засобом для демонстрації результатів, одержаних іншими способами;
• усні джерела — усна народна творчість: казки, легенди, думи, пісні, прислів'я, приказки тощо. До усних джерел можна також віднести і бесіди, у вигляді зустрічей з певними людьми;
• офіційні джерела — документальна спадщина. Крім того, архіви можуть бути і в музеях (державних, громадських, художніх, меморіальних, краєзнавчих) та бібліотеках.
• статистичні джерела;
• спостереження — огляд різноманітних об'єктів і процесів;
• друковані джерела — підручники, довідники, енциклопедії, путівники, карти, журнали, газети тощо;
• пам'ятки історії та культури, пов'язані з історичними подіями в житті краю, розвитком суспільства і держави, а також твори матеріальної і духовної діяльності, які мають історичну, наукову, художню та іншу культурну цінність.
Функції і методи дослідження краєзнавства
На даний час віділяються три основні функції краєзнавства:
1. Педагогічна — показує краєзнавство як дидактичний принцип, за допомогою якого можна підвищити ефективність навчально-виховного процесу в освітніх закладах, успішно отримувати знання про природу й життєдіяльність людини, допомагати формувати практичні уміння і навички.
2. Навчальна — показує краєзнавство як окремий базовий курс елементарної шкільної географії, з якого починається вивчення систематичного курсу географії в школі.
3. Наукова — показує краєзнавство як структурну складову географічної науки з усіма притаманними їй методами дослідження. Виступає як важливий інструмент комплексного пізнання й перетворення певної території, що фактично визначає його предмет та наукові засади. Теорія наукового краєзнавства органічно пов'язана з теорією географічної науки, насамперед, із країнознавством. Відмінність між ними полягає не в теорії, а в масштабах територіального об'єкта дослідження.
На всіх етапах краєзнавчої діяльності застосовують різні традиційні методи дослідження, а саме:
• літературний — відбір і аналіз літературних джерел, що стосуються об'єкта вивчення. Усі літературні джерела умовно можна поділити на чотири категорії: архівні матеріали, книжки (науково-популярні, наукові монографії, енциклопедії, довідники тощо), статті з періодичної преси та праці наукових конференцій;
• статистичний — вивчення кількісних показників у характеристиці ряду краєзнавчих об'єктів і явищ. Існує кілька статистичних методів: метод статистичної оцінки, метод статистичної перевірки гіпотез, метод статистичних випробувань тощо;
• візуальний (спостереження) — узагальнення власних спостережень під час дослідження краєзнавчого об'єкта. У процесі роботи проводяться бесіди з місцевими жителями, працівниками органів державної влади, спеціалістами господарства, культури й освіти, свідками подій, науковими працівниками тощо. Усі цікаві і пам'ятні місця бажано фотографувати або знімати відеокамерою;
• картографічний — один із найпоширеніших методів дослідження .Хоча він і відомий з давніх часів, але його слід відносити до сучасних, якщо розглядати як особливу форму просторового моделювання. Адже карта — це логічна образно-знакова модель території, яка цілеспрямовано відображає об'єкти, явища, зв'язки і взаємозалежності, що належать до цієї території. Карта виступає і результатом досягнутого рівня знань про територію, і інструментом пізнання, який дає змогу піднятись на більш високий ступінь знань;
• анкетний — письмове або усне опитування місцевих краєзнавців або просто жителів населеного пункту, за певною анкетою чи спеціально складеними запитаннями, для збирання масового матеріалу, щоб встановити певні закономірності чи явища. Може застосовуватись як під час польових, так і під час стаціонарних форм краєзнавчої роботи;
• польові дослідження
• описовий — метод, який використовують під час вивчення розміщення видів діяльності та розселення. У цей час широко застосовується описова статистика у вигляді наборів числових даних, що характеризують ту чи іншу ситуацію.
• експедиційний — метод, створений для активізації краєзнавчої роботи.
• Фотографування — дає можливість зафіксувати найцікавіші епізоди і є важливим документом проведеної роботи. Останнім часом широко використовується також і відеозйомка.
Крім цих традиційних методів існують і інші — нові (сучасні), до яких можа віднести такі:
• Географічний — базовий краєзнавчий метод, який використовується майже в усіх регіональних дослідженнях. Цей метод є специфічним і формується, на думку Є. Б. Алаєва, як «триєдиний» підхід у дослідженні, що зумовлює дотримання територіальності, комплексності, конкретності. Застосування цього методу неможливе без одночасного використання картографічного методу, який є, по суті, особливою формою ідеально-просторового моделювання.
• Моделювання — загальнонауковий метод, застосування якого дає змогу вивчати об'єкт не безпосередньо, а за допомогою ідеальної (уявної) чи матеріальної моделі.
• Математичні — група наукових методів, які дають змогу вивчати досліджуваний об'єкт з використанням математичного апарату. Основними з них є статистичний аналіз, факторний аналіз, кластерний аналіз, регресійний аналіз тощо.
• Економічний — метод комплексного вивчення економічних явищ і процесів у межах обраної території, виявлення взаємозв'язку і взаємозалежності між економічними показниками, що характеризують стан розвитку туристичної галузі в краї, вивчення господарських явищ і процесів у динаміці тощо.
• Соціологічний — метод комплексного вивчення суспільних явищ і процесів у межах обраної території, споживчо-туристичних уподобань і рекреаційних потреб населення, його вікової і соціальної структури тощо.
З кінця XX ст. у краєзнавчих дослідженнях зростає роль і значення комп'ютерних технологій. Вони дають змогу обробляти величезні масиви даних у короткі терміни і з малими затратами. Завдяки їм можна широко застосовувати на цілком новій основі такі методи, як моделювання, математичний, картографічний тощо.
Форми краєзнавства
Форми краєзнавства
Залежно від цілей та завдань досліджень існує три основних форми краєзнавства: державне (наукове), освітнє (шкільне) і суспільне (громадське).
Державне краєзнавство — комплексне наукове краєзнавче дослідження певної території країни державними науковими установами (музеями, науково-дослідними закладами, державними органами влади тощо).
Освітнє краєзнавство — система краєзнавчої освіти в навчально-виховній роботі освітніх закладів, яка проводиться за різними напрямками: літературне, історичне, географічне, природознавче, етнографічне, фольклорне. Його суть полягає у всебічному вивченні, з навчально-виховною метою, свого краю за різними джерелами, переважно на основі попередніх спостережень.
Крім того, освітнє краєзнавство поділяється на дві форми:
• Програмне (Навчальне) — завдання і зміст визначаються навчальною програмою, і воно є обов'язковим для всіх, хто навчається в цьому освітньому закладі. Може бути урочним і позаурочним.
• Непрограмне (Позакласне) — зміст і завдання визначаються навчально-виховним планом і не є обов'язковими. Розрізняють два основні напрямки позакласної краєзнавчої роботи: туризм та експедиції.
Суспільне краєзнавство — діяльність різноманітних недержавних громадських товариств, спілок, об'єднань тощо, для організації краєзнавчих досліджень, конференцій, виставок та ін. З метою популяризації краєзнавства, в Україні надається всебічна підтримка ентузіастам і прихильникам громадського краєзнавчого руху.
Існують різні рівні організації краєзнавчого руху в Україні. До загальнодержавного відносяться: Національна спілка краєзнавців України, Товариство охорони пам'яток історії та культури, Українське товариство охорони природи, Українське географічне товариство тощо. Регіональний і місцевий рівні представленні різноманітними громадськими організаціями, фондами і товариствами.
Історія краєзнавства
Перша половина XIX століття
Харківський університет — Саме він дав поштовх до започаткування краєзнавства (фото 1905—1910 рр.)
Краєзнавство в Україні починає виникати на початку позаминулого століття. Так, у перших десятиліттях XIX ст. в Україні почали формуватися місцеві культурно-просвітницькі та етнографічні центри (Полтава, Одеса, Ніжин, Харків). Початок народознавчих досліджень поклав Харківський університет, заснований у 1805 році. Університетська друкарня почала видавати журнали й альманахи, книжки з українського народознавства. Викладачі та студенти університету розгорнули роботу зі збору пам'яток матеріальної культури серед місцевого населення, зразків усної народної творчості. Професор Гаврило Успенський опублікував змістовну працю з історичної етнографії: «Опыт повествования о древностях руських» (1811—1812 рр.).
У Харківському університеті обмінювалися поглядами й творили національне наукове краєзнавство такі відомі вчені, як Ізмаїл Срезневський (ректор університету) та Микола Костомаров (1817—1885 рр.). Саме він у 1846 році у Києві разом з Василем Білозерським, Миколою Гулаком, Пантелеймоном Кулішем, Тарасом Шевченком та іншими видатними українськими діячами заснували Кирило-Мефодіївське братство. Наукова краєзнавча спадщина Братства є дуже значною, його членами були написані фундаментальні праці з історії України, ряд етнографічних студій, матеріали етнографо-статистичної експедиції на Правобережну Україну.
У 1830 — 1840-х pоках масово поширюється народознавча і краєзнавча діяльність в Одесі. Тут у 1839 році засновується Одеське товариство історії і старовини, що мало власний археологічний музей, в якому були зосереджені цінні пам'ятки старовини, документальні та етнографічні матеріали (у 1859 році він об'єднався з Одеським міським музеєм старовини).
Обкладинка першого західноукраїнського альманаху «Русалка Дністровая» в тогочасному правописі
З кінця першої половини XIX ст. центр народознавчої діяльності поступово переміщується до Києва у зв'язку з заснуванням тут у 1834 році університету. Після чого перший ректор університету Михайло Максимович разом з Миколою Костомаровим сформував тут центр історико-краєзнавчого дослідження України. У тому ж 1834 році у Києві було створено Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей, який зініціював створення музею старожитностей при Київському університеті.
Значну роль у вивченні та публікації джерел з історії України, консолідації українських істориків й археологів відіграла «Тимчасова комісія для розгляду давніх актів» або ж «Київська археологічна комісія» (1843—1921 pоки). Наукові дослідження цієї комісії сприяли формуванню в українській історичній науці допоміжних дисциплін, а зібрані нею колекції історичних документів стали базою для заснування першого в Україні державного історичного архіву — Київського центрального архіву давніх актів.
На півдні України основним осередком краєзнавчих досліджень стало Одеське товариство історії та старожитностей. За період свого існування (1839—1922 pоки) воно випустило 33 томи наукових записок, більша частина з яких має суто краєзнавче спрямування.
В 1830-ті роки в Галичині намітився поступ у розвитку народознавства. У Львівській духовній семінарії виник невеликий гурток однодумців, що отримав назву «Руська трійця». У 1833 році він видав свою першу рукописну збірку «Син Русі», а в 1836 році серб Г. Петрович у місті Пешті надрукував рукопис «Руської трійці» під назвою «Русалка Дністровая». Це була перша книжка у Галичині, написана живою українською мовою і українським алфавітом.
Влітку 1834 року Яків Головацький здійснив подорож пішки із Львова через Миколаїв, Стрий та інші міста Галичини. Його подорожні нотатки «Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л.» став класичним зразком опису мандрівки і був однією з перших спроб заповнити пробіл в науковому вивченні краєзнавства. Іван Вагилевич під час своїх мандрівок Галичиною збирав фольклор і етнографічні матеріали, відвідав історичні пам'ятки, проводив археологічні дослідження. А у нарисі «Берди в Уричі» 1843 року він описує унікальні ландшафти Урича, скелі, загадкові піктограми на них, замислюється над історичними витоками пам'ятки. Обстеження Вагилевича дали йому підстави першому серед краєзнавців Галичини висунути гіпотезу про оборонне значення Урицьких скель.
1850-ті — 1917 рр.
У другій половині 19 століття краєзнавство почало розвиватися в напрямку фольклорно-етнографічних та економіко-статистичних досліджень народного побуту. Така діяльність з залученням багатьох краєзнавців-аматорів велася практично в усіх реґіонах України. Звіти про дані дослідження частково публікувалися в різноманітних місцевих виданнях статистичних комітетів та губернських архівних комісій, а також у періодиці.
Павло Чубинський — керівник етнографічно-статистичної експедиції Географічного товариства до Південно-Західного краю, що дала поштовх для розвитку краєзнавства
Цей період розвитку краєзнавства розпочався важливою науковою подією — проведення етнографічно-статистичної експедиції Географічного товариства до Південно-Західного краю, тобто на всю територію Правобережної України. Керував експедицією автор тексту українського національного гімну «Ще не вмерла України», географ-краєзнавець Павло Чубинський. Під час цієї експедиції він відвідав 36 повітів Правобережної України. Експедиція зібрала 12 томів краєзнавчого матеріалу, через що їх обробка та друкування зайняло цілих 6 років і було завершено лише в 1878 році. Праці вийшли під загальною назвою «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский Край». За цю унікальну працю Чубинського нагороджено золотою медаллю РГТ (1873 p.), премією Російської Академії наук (1879 р.), а також золотою медаллю виставки Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 p.).
13 лютого 1873 року у Києві було відкрито Південно-західний відділ Російського географічного товариства. Його головою було обрано Григорія Ґалаґана, а керуючим справами — Чубинського. Цей відділ за 3 роки свого існування провів масштабну наукову програму з вивчення України: опублікували низку етнографічних програм, здійснили одноденний перепис населення Києва, видали два томи «Записок…», бібліографічний покажчик, присвячений природі Київщини, зібрали ряд пам'яток народної творчості. Активна діяльність науковців і громадськості викликала занепокоєння у російської влади, і 7 липня 1876 року Південно-Західний відділ було закрито. А Чубинського було зіслано під нагляд поліції в Петербург. З того часу в діяльності Географічного товариства настала перерва до 1947 pоку, коли воно було знову відроджене.
Систематичні краєзнавчі дослідження також були розпочаті у цей період церковно-історичними товариствами в усіх реґіонах України. Найбільш творчими на оригінальні краєзнавчі дослідження виявилися церковно-столичне та археологічне товариство Київської духовної академії, Подільське єпархіальне історико-археологічне товариство та Полтавський церковний історико-археологічний комітет.
З середини другої половини 19 століття у розвитку українського краєзнавства спостерігається певний занепад через репресії Російської імперії щодо української мови і культури. Тому провідним центром українознавства на цьому етапі стає Львів. У 1868 році серед університетської молоді Галичини зароджується ідея створення товариства «Просвіта», яке, за словами його організатора, посла Степана Качали, повинно буде «спомагати народню просвіту в напрямках моральнім, матеріальнім і політичнім, поширювати дешеві книжки історичного, а також і економічного змісту».[1] 2 вересня 1868 року розпорядженням № 3491 Віденського міністерства освіти прийнято Статут, за яким було дозволено заснування Товариства. Головною своєю місією вони визначили поширення просвіти в українському народі, але крім того і не забуваючи про економічне його піднесенняя.
Палац Любомирських у Львові, в якому збиралися представники товариства «Просвіта»
Головою «Просвіти» став професор академічної гімназії Анатоль Вахнянин. Основою її діяльності стали філії і читальні. Перша читальня виникла у 1875 році в селі Бортники, біля Ходорова. А на початку 20 століття їх мережа вже поширилася на всю Галичину, Наддніпрянщину, Буковину, Закарпаття та інші етнічні регіони (Підляшшя, Холмщина й ін.). Самі читальні мали такий склад:
1. бібліотеки, де проводилися курси,
2. вишколи, де відбувалися лекції, вечорниці, вистави та інші культурно-освітні заходи,
3. крамниці,
4. позичкові та ощадні каси,
5. громадські сховища,
6. рільничо-господарські спілки та кооперативи.
З «Просвіти» вийшла велика кількість громадських організацій та установ, зокрема «Рідна школа», «Сільський господар», «Союз українок», «Українське лікарське товариство», «Зоря», «Пласт» тощо. У 1873 році було засноване «Наукове товариство імені Шевченка», яке друкувало наукову літературу, в основному про українську історію і письменство. У 1894 році професором історії Львівського університету став український історик Михайло Грушевський. Який з 1907 до 1914 року був головою НТШ, де разом з Іваном Франко створив у Львові Всеукраїнський культурний центр та заснував «Літературно-науковий вістник», де друкувалися найкращі українські письменники та вчені того періоду. Крім того за час головування він створив у Львові наукову школу істориків України, з якої вийшли такі видатні діячі як Степан Томашівський, Омелян Терлецький, Мирон Кордуба, Іван Крип'якевич, Іван Джиджора та ін.
Михайло Грушевський — голова НТШ у 1907—1914 роках, який реорганізував його у справжню українську академію наук
Грушевський реорганізував НТШ у прототип української академії наук. Створив фонди, бібліотеки, музеї, об'єднав майже всіх провідних українських учених, літераторів, педагогів, видав серію видань під назвою «Українсько-руський архів», 38 томів «Етнографічного збірника», 20 томів «Матеріалів до української етнології», періодичні видання («Життє і слово», «Історичний вісник», «Літературні вісті», «Молодий українець», «Наше минуле», «Наша культура», «Читальня», «Український історик» та ін.), бібліографічні видання, серії книг («Руська писемність», «Просвітні листи», «Господарська бібліотека», «Загальна бібліотека», «Народна бібліотека», «Історична бібліотека», «Науково-популярна бібліотека»), рекламні та книготорговельні каталоги.[2]
Крім того Грушевський був одним з організаторів Української Видавничої Спілки (1899 р.) і Товариства Прихильників української науки, літератури і штуки (1904 p.), організував публічні університетські курси у Львові. У 1898 р. вийшов його перший том його праці «Історія України-Руси», у 1904 — «Ілюстрована історія України» та «Історія української літератури» в 5-ти томах. Загальна кількість опублікованих ним праць перевищила 1800.
Велике значення у громадському житті населення Галичини відіграв журнал «Життє і слово» (1894—1897 pp.), редактором якого був видатний громадський діяч Іван Франко. Саме він був засновником у 1883 році Етнографічно-статистичного гуртка, що фактично виконував функції краєзнавчого товариства. Крім того Франко був співорганізатором багатьох студентських мандрівок, зокрема гірськими верхами та селами Бойківщини та Гуцульщини. Влітку 1884 року він став ініціатором мандрівки української студентської молоді в Карпати, що набула значення національно-просвітницької й політичної акції. У програму входило знайомство з історичними пам'ятками, життям народу, виступи з доповідями, концертами, дискусії, тощо. Саме ця мандрівка започаткувала традицію щорічних культурно-просвітницьких подорожей української студентської молоді Галичиною. Результатом мандрівок були численні публікації фольклорних та етнографічних матеріалів, а також їх дослідження. Яких було надруковано понад 100, у тому числі «Найновіші напрями в народознавстві», «Галицьке краєзнавство», «Із наукових експедицій по краю», кореспонденція в газеті «Діло» та ін.
Крім Франка відомим краєзнавцем України другої половини 19 — початку 20 століття є його сучасник Степан Рудницький, який своїми науковими працями охопив не лише краєзнавство, а й проблеми суміжних наук — історії, астрофізики, геології, політології, етнографії, тощо.
Наприкінці 19 століття започатковано проведення промислових та сільськогосподарських виставок. Зокрема в 1880 році в Коломиї була організована виставка домашнього промислу, яка мала комплексний краєзнавчий характер. Активізації краєзнавчого руху сприяли також і Тернопільська етнографічна виставка (1887 р.), Львівська крайова виставка (1896 р.), Стрийська хліборобська виставка (1909 p.) та ін.
Розвиток історичного краєзнавства на початку XX ст. тісно пов'язаний з іменем Івана Крип'якевича, учня Грушевського, який з 1905 по 1914 роки опублікував понад 20 праць, присвячених історії Галичини. Усього ж у творчій спадщині Крип'якевича близько 200 праць з історії цього краю. Найвідомішими його історико-краєзнавчими працями є «Матеріали до історії торгівлі Львова», «Львівська Русь в першій половині XVI століття», «Історія української культури», «Велика історія України», «Історія українського війська» та ін.
Крім нього великий внесок у краєзнавство початку 20 століття зробили провідні вчені того часу Микола Білянівський, Богдан Ханенко, Данило Щербаківський, Дмитро Яворницький, Іван Манжура та митрополит Андрей Шептицький, який у березні 1905 року заснував Церковний музей, експозиція якого складалася із зібраних ним рукописів, стародруків, ікон, актів і церковних речей.
У Наддніпрянській Україні в цей період особливого розвитку набула етнографічна й антропологічна діяльність Федіра Вовка, який видав 455 друкарських праць з проблем етнографії, антропології, мистецтвознавства, фольклористики, і серед них перший узагальнюючий нарис «Етнографічні особливості українського народу».
Період 20-х років став часом великого розвитку краєзнавства. Починають з'являтися товариства і гуртки з вивчення свого краю, які охоплюють широкі маси населення. Це було викликано політикою коренізації радянських республік новоутвореного СРСР. Автори праці «Десять років радянської науки», створеної до 10-річчя жовтневого перевороту, писали, що мета краєзнавства — створення таких форм взаємодії науки та праці, які б сприяли швидкому вивченню багатств країни та були головним чинником, що пов'язував би в єдине ціле робітників науки та фізичної праці.[3]
20—40-ві роки 20 століття українські дослідники краєзнавства вважають «золотим періодом» у його розвитку. Розвиваючись в контексті національно-культурних процесів в Україні 20-х років, краєзнавство із заняття одинаків виросло до рівня виняткової державної справи. [4] Саме в цей час закладалися методологічні і методичні основи краєзнавства як науки. [5]
У розвиток зазначеної проблеми вагомий внесок зробили такі вчені як Дмитро Багалій, Микола Біляшівський, Михайло Грушевський, Степан Рудницький, Павло Тутковський, Олександр Яната та багато інших. Вони приділяли велику увагу саме краєзнавству, а також проводили велику громадсько-освітню роботу серед народу, будили національну свідомість, писали педагогічні праці, шкільні підручники й методичні посібники. [6]
Уже за радянських часів від загального краєзнавства почало відокремлюватися історичне краєзнавство, яке містило в собі, археологію та власне історичні дослідження. Ще за часів громадянської війни з'являлися осередки з вивчення історії рідного краю, які значно розширилися в період відбудови зруйнованого господарства, а краєзнавці в ці роки зосередилися на зберіганні історико-культурної спадщини і запобіганню її розкраданню чи знищенню.
Нове історичне краєзнавство відрізнялося незвичайною для дорадянських часів масовістю. На початку 1920-х років число краєзнавців-аматорів в СРСР складало більш ніж 150 тис. чоловік. Загалом, до дослідницької краєзнавчої роботи були залучені широкі верстви населення: фахівці з різних галузей знань, робітники, службовці, студентська та учнівська молодь. Характерною рисою розвитку краєзнавства було свідоме поєднання академічної науки з краєзнавчим рухом на місцях.
В Україні вже в перше десятиріччя радянської влади діяло близько 60 краєзнавчих установ. Низова мережа активно функціонувала на підприємствах, в учбових закладах, музеях, будинках освіти, хатах-читальнях тощо. Велику роль у комплексній науковій діяльності відігравали і краєзнавчі комісії. Перша така комісія виникла у 1922 році при Академії наук, пізніше такі ж комісії були створені в Одесі та Харкові. Організаційним та координаційним центром у діяльності цих утворень з 1927 року став Український комітет краєзнавства, який налагодив тісні зв'язки з союзним Центральним бюро краєзнавства і краєзнавчими осередками республіки та відповідними структурами інших радянських республік та навіть з зарубіжними організаціями. Крім того, була створена розгалужена система кабінетів краєзнавства і постійно діючих семінарів, що працювали при бібліотеках та будинках освіти.
Важливу роль, завдяки своїм багатим колекціям та досвідом наукових досліджень, відігравали історико-краєзнавчі музеї, створені до революції, зокрема Дніпропетровський історичний музей та Полтавський краєзнавчий музей. В перші роки радянської влади ці музеї одержали нові надходження, серед яких численні речі з конфіскованих панських маєтків, установ, колишніх приватних колекцій дворян, а також храмів і церков. Крім того виникали й нові музеї. Так, у 1922 році на базі Воронцовського палацу в Одесі було створено новий Природничо-історичний музей, а у 1924 році в Юзівці з'явився музей Революції. За нових умов музеї повинні були відігравати роль науково-освітніх установ для найширшого масового користування.[7]
Краєзнавчий характер мала і діяльність науково-дослідних кафедр історії та культури, які виникли в 1920-ті роки при Київському, Катеринославському, Харківському та Ніжинському інститутах народної освіти. Викладачі разом зі студентами активно займалися краєзнавчими дослідженнями.[8]
Через те, що вивчення археологічних пам'яток було одним з найважливіших напрямків історичного краєзнавства того часу, то в 1921 році на загальних зборах членів Академії наук України було створено Археологічну комісію, яку у 1924 році було реорганізовано у Всеукраїнський археологічний комітет (ВУАК).[9]
Постала також важлива проблема, пов'язана з вивезенням за межі території України пам'яток культури музейних предметів та інших важливих матеріалів, пов'язаних з Україною, за роки першої світової та громадянської війн.
Серед історико-краєзнавчих досліджень велику кількість займали пам'ятники історії та культури. У 1919—1921 рр. працював Всеукраїнський комітет охорони пам'яток історії та старовини (ВУКОПМіС). До його роботи були залучені такі відомі вчені, як академіки Дмитро Багалій, Микола Макаренко, Микола Біляшівський, Олександр Федоровський та ін. На місцях до роботи підключалися наукові товариства по всій Україні. Значну роль у дослідженні та охороні пам'яток історії та культури відігравав Український комітет охорони пам'яток культури (УКОПК). До складу якого входили як науковці, так і представники Наркомату внутрішніх справ УРСР, які допомагали захисту пам'яток у випадку необхідності.
У травні 1925 року була проведена І Всеукраїнська краєзнавча конференція, що підсумувала роботу та започаткувала облік краєзнавчих організацій, налагодження зв'язку між ними. Відбувалось розширення наукових досліджень: велика увага була зосереджена на діяльності музеїв і краєзнавчій роботі в УРСР. Це дало поштовх для утворення у травні 1925 року при Народному комісаріаті освіти Українського комітету краєзнавства. Першим головою якого став Матвій Яворський, а його заступником — Михайло Криворотченко. Український комітет краєзнавства відіграв головну роль у розвитку усіх галузей краєзнавства. Основною його метою було об'єднання і планове керування як науково-дослідною так і масовою краєзнавчою роботою УРСР.
Академік Матвій Яворський — перший голова Українського комітету краєзнавства
Основними завданнями комітету були:
• облік, систематизація і організація всієї краєзнавчої роботи, яка проводиться в УРСР;
• розробка планів та програм різних галузей краєзнавчої роботи;
• вивчення форм і методів краєзнавчої роботи;
• загальне керівництво роботою краєзнавчих організацій;
• утворення великої кількості нових краєзнавчих організацій;
• координація спільної діяльності з центральними науковими, господарськими, державними та громадськими установами і організаціями;
• участь у наукових і громадських з'їздах, які мають відношення до краєзнавчої роботи.
Через відсутність фінансування від Народного комісаріату освіти та науки УРСР у 1925 році із запланованої роботи була зроблена тільки частина. Але матеріальні проблеми не завадили Українському комітету краєзнавства працювати у звичному режимі. Вже у 1926 році, у звіті з проведеної роботи Комітет зазначав, що розробив і перевірив організаційну схему від шкільного гуртка до наукового товариства і науково-дослідної кафедри, здійснив облік краєзнавчих установ і організацій, провів міжокружну конференцію в Херсоні у справах підготовки вишами дослідників-краєзнавців, видруковав і розіслав анкету з обліку організацій і їх роботи, підготовив до друку «Вісті УКК», організував діяльність методичних комісій у Києві та Херсоні, виробив статут низових організацій та багато іншого.[10]
Важливим етапом у роботі Комітету було створення та видання періодичного журналу «Краєзнавство», перший номер якого з'явився за допомогою видавництва «Пролетарій» (Харків) у квітні 1927 року, а останній датований 1930 роком. Він був створений для допомоги низовим краєзнавчим осередкам і окремим краєзнавцям в їх роботі, та для того щоб об'єднувати розпорошені організації та надавати плановості їхній роботі й вводити її в певне русло. З метою залучення більшої кількості читачів ціна журналу була доступною, а сам часопис видавався щомісяця на двох друкованих аркушах.
Загальність назви вказує на багатогранність тих питань, які були написані на сторінках часопису. Журнал було сплановано за такими розділами:
• «Загальний» — висвітлювалися теоретичні питання краєзнавства
• «Методика краєзнавчої роботи» — подавалися практичні поради з методики краєзнавчої роботи
• «Шкільне краєзнавство» — висвітлювалися проблеми й результати розвитку краєзнавства в освітніх закладах
• «Наш край» — друкувалися матеріали, що ілюстрували практичні досягнення в справі вивчення окремих районів України, був найбільшим розділом за кількістю матеріалів.
• «Життя краєзнавчих організацій» — містилися матеріали про життя й роботу краєзнавчих осередків, їхні здобутки і проблеми
• «Бібліографія» — подавалися анотовані списки краєзнавчої літератури, найменший за кількістю матеріалів розділ.
• «Керуючі матеріали» — друкувалися інструкційні листи, методичні рекомендації УКК краєзнавчим об'єднанням
Часопис мав науково-популярний статус видання, що було соціально орієнтовано на масового читача, якому відводилася роль суб'єкта інформаційної діяльності. [11] Незважаючи на недостатнє матеріальне забезпечення журналу, значна кількість примірників розсилалася школам та краєзнавчим організаціям безкоштовно.
Крім цього у 1927 році було створено мережу кореспондентів Українського комітету краєзнавства. Метою її діяльності стало вивчення умов і перспектив розвитку краєзнавчої роботи в конкретних регіонах країни, створення низового краєзнавчого активу та поширення краєзнавчої роботи на всю територію УРСР [12]
Кореспондентські пункти створювалися там, де краєзнавчі організації були недостатньо розвинуті, або взагалі не засновані. Обиралися кореспонденти Українським комітетом краєзнавства з числа осіб, які проявляли інтерес до краєзнавства. В основному це були вчителі, які активно бралися за краєзнавчу роботу. В їх обов'язки входило періодичне інформування Українського комітету краєзнавства про стан краєзнавства в своєму районі, про окремі моменти у житті району, цікаві у краєзнавчому сенсі, висвітлення характерних особливостей свого району, що потребують уваги або детального вивчення. Зв'язок між організацією і кореспондентами відбувався через журнал «Краєзнавство» та інформаційне й інструктивне листування.
Матвій Іванович брав активну участь у створенні Українського товариства істориків-марксистів, був членом Харківського наукового товариства, керівником кафедри історії української культури в інституті марксизму, одним із представників делегації української історичної науки за кордоном.
З другої половини 1929 року наукова та громадська діяльність більшості краєзнавців починає переслідуватися владою. Завдання краєзнавцям починає формулюватися «згори». Постанова Раднаркому від 30.03.1931 зазначала, що в основу діяльності краєзнавчих організацій треба покласти «вивчення продуктивних сил і природних багатств країни, розвідування додаткових місцевих ресурсів, що можуть бути використані в інтересах розвитку соціалістичного будівництва і прискорення культурного зростання країни, вивчення, зокрема, питань піднесення врожайності, впровадження нових культур, виявлення нових предметів експорту».[13] Вивчення регіонів потрібно було проводити з промисловим ухилом, а статистико-економічні роботи мали бути основою краєзнавчої роботи. Основна увага приходилась на вивчення революційного руху та класової боротьби на місцях, досвід кращих робітників та боротьбу з релігійними та побутовими пережитками. При цьому об'єктивність і неупередженість самих досліджень була дуже сумнівною. Ці всі фактори завдавали шкоди природному розвитку краєзнавства, оскільки підхід нерідко вимагав нехтувати тими деталями, які безпосередньо не стосувалися соціально-економічних процесів чи революційної боротьби.
Через це почали формуватися два табори краєзнавців: з одного боку, історики-марксисти та аматори, що оволодівали основами історичних знань за новою методологією, а з іншого — наукова інтелігенція. Другий табір вважався «антисоціалістичним» і «шкідницьким», через що постійно переслідувався радянською владою. Гостро стояло питання щодо тем досліджень. Воно широко обговорювалося на конференціях, у краєзнавчих об'єднаннях і періодиці.
Місце, яке радянська історія відвела робітничому класу, призвело до необхідносі вивчення історії міст та навіть окремих підприємств. Головними його напрямками стали:
• історія виникнення і розвитку;
• значення у загальному процессі заселення та освоєння краю;
• місце в регіональному розвитку.
Окремо вивчалася динаміка населення міст, соціальний склад, становище міських верств. Така масштабна робота потребувала широкого залучення нових кадрів. Для цього використовували навіть робітників фабрик та службовців.
Академік Микола Біляшівський — один із засновників та дійсний член Української Академії Наук (з 1919 року); член НТШ у Львові та Всеукраїнського археологічного комітету
Значні труднощі викликало вивчення села, оскільки до цього вивчалися лише етнографічні матеріали, а тепер потрібно була знаходити нові процеси, пов'язані з соціалістичною кооперацією та колективізацією. Історія промислових підприємств вивчалася ретельніше. Згідно з рішенням ЦК ВКП(б) було розпочато роботу з видання збірників «Історія заводів». Творчі бригади знаходилися під жорстким наглядом партійних органів. Та все ж в 1931—1932 роках почалися написання історії Дніпропетровського та Донецького металургійних заводів, ДніпроГЕСу, Харківського паровозобудівного заводу та ін.
Актуальними були і дослідження історії революційної боротьби в певних регіонах, в основному сільських, бо попередні етнографічні дослідження не задовольняли нові вимоги, оскільки політичною необхідністю було визначити процеси соціалістичної кооперації. Тому вже з кінця 1920-х років з'являються перші матеріали з історії окремих колективних господарств, де описується ліквідація соціально-класового розшарування і повністю замовчуються методи примусової колективізації та утиски інтересів селян.
Організація краєзнавчих досліджень цього періоду мала суттєві недоліки. Серйозно відчувався брак нових наукових кадрів, особливо в регіонах, оскільки старше покоління поступово відходило від роботи, а молодих, які б прийшли на їх місце, не було досить довго. Це призвело до того, що дослідженнями в Українї стали займатися дослідники з інших радянських республік, причому навіть не узгоджуючи свої дії з українськими організаціями. Внаслідок цього частина досліджень не потрапляли у поле зору українських науковців і залишалися невідомими широком колам населення. Крім того, був помітний цілковитий брак грошових дотацій. Крайові музеї зі значним науковим потенціалом (Полтавський, Катеринославський та ін.) взагалі не мали грошей на дослідження, а такі найбільші музеї як Чернігівський і Київський проводили лише не більше кількох експедиційних виїздів на рік.
Широко поставало питання відсутності спеціальної літератури. Виходило мало періодики, нова монографічна література лише починала з'являтися, оскільки більшість з них видавалися відомими вченими на іноземних мовах за кордоном, а в СРСР були відомі лише в неповних та недосконалих перекладах.[14] Досвід досліджень накопичувався потроху, повільно. Робота на місцях була організована ще слабко та епізодично.
Проте, незважаючи на ці проблеми, саме перше десятиріччя радянської влади було найпліднішим у розвитку краєзнавства. Розгорталася музейна справа та проводилися регіональні наукові конференції та збори.
1930-ті — 1940-ві рр.
Степан Рудницький
На 1 січня 1929 року в Україні налічувалося 51 товариство та 658 гуртків у 32 округах республіки. І з цього ж року розпочалося репресивне нищення краєзнавчого руху: припинив діяльність Український комітет краєзнавства та його орган — журнал «Краєзнавство», були ліквідовані окружні бюро та первинні осередки краєзнавства, згорнули історико-краєзнавчі дослідження наукові та освітні структури. Краєзнавство, як вид науково-громадської діяльності, у силу різних причин затухало, але процес тривав і в своєму розвитку, на думку B.C. Прокопчука, пройшов кілька відмінних один від одного етапів:
1. Перший — 1929—1933 pp. — період різкого спаду масовості краєзнавчого руху, згортання діяльності краєзнавчих структур, у тому числі й Українського комітету краєзнавства, в умовах репресій, адміністративних реорганізацій, голодомору 1932—1933 pp.
2. Другий — 1933—1941 pp. — час занепаду масового краєзнавчого руху, переміщення центру історико-регіонального дослідництва в історико-краєзнавчі музеї, редакційні групи з написанню історії фабрик, заводів, колгоспів, ідеологічної переорієнтації.
3. Третій — 1942—1945 pp. — період пожвавлення історико-краєзнавчого пошуку, намагання використати джерела минулого з метою героїко-патріотичного виховання народу, мобілізації на відсіч ворогу, допомоги держави у відбудові закладів освіти, культури, активізації пам'яткоохоронної, музейної, бібліотечної справи.
4. Четвертий — 1946—1953 pp. — час контрнаступу партійно-державних структур, ідеологічного тиску, контролю і диктату в галузі історії, краєзнавства, літератури і мистецтва, звуження проблематики дослідництва до питань героїзму, увічнення подій і героїв Великої Вітчизняної війни.
Олена Степанів
З початком сталінських репресій більшість українських краєзнавців була безпідставно звинувачена у буржуазному націоналізмі й страчена або засуджена. Так, 3 листопада 1937 р. за вироком «трійки ГПУ» був розстріляний фундатор української географії і географічного краєзнавства Степан Рудницький, а за період 1930—1940-их pоків були знищені майже все краєзнавці.
У роки Другої світової війни краєзнавчий рух на українських теренах був фактично припинений, провадилась вона лише в Галичині. Там вийшов ряд краєзнавчих книг, у тому числі: «Історія Холмщини і Підляшшя», «Минуле і сучасне» Мирона Кордуби, «Сучасний Львів» Олени Степанів та ін. Чимало краєзнавчих матеріалів було опубліковано в журналі «Дорога», на шпальтах газет «Наші дні» та «Рідна Земля».
По завершенню Другої світової війни Галичина остаточно увійшла до складу Української РСР і Академія наук України виступила ініціатором відродження краєзнавчого руху. У 1947 році в Києві було створено Український філіал Всесоюзного географічного товариства, а також його відділення в інших містах: Чернівці (1945 p.), Крим (1945 p.), Харків (1946 p.), Львів (1947 p.) та ін.
У другій половині XX ст. значно пожвавилися краєзнавчі дослідження. Велика заслуга у цьому належить академіку Максиму Рильському та члену-кореспонденту Костю Гуслистому, які своїми теоретичними працями та практичною діяльністю сприяли відновленню краєзнавчих досліджень в Україні.
Закарпатський музей народної архітектури та побуту
Основними науковими краєзнавчими осередками у республіці стали Відділ етнографії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії в Києві та Відділ етнографії Музею етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові (нині Львівський філіал Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського НАН України).
Почали проводитися численні краєзнавчі експедиції, під час яких збирався значний фактичний матеріал та удосконалювалася методика краєзнавчих досліджень. Значне місце у дослідженнях українських краєзнавців-етнографів у цей період посідають питання теорії та історії етнографічної науки. Однією з найважливіших проблем, яка завжди була у центрі уваги науковців став етноґенез народів.
3 початку 1960-х pp. спостерігається помітне піднесення краєзнавчого руху, зокрема музейного будівництва. Так, саме тоді було утворено ряд історико-етнографічних музеїв під відкритим небом, так званих скансенів, які вважаються найбільш раціональною і дієвою формою комплексного показу явищ народної архітектури, побуту, знарядь праці в їх природному оточенні. Такі музеї почали діяти в Переяславі-Хмельницькому (Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини), Ужгороді (Закарпатський музей народної архітектури та побуту), Львові («Шевченківський гай»), Чернівцях та Києві (Музей народної архітектури та побуту України).
У 1966 році в Шевченківському гаї був створений Музею етнографії та художнього промислу, в якому на наш час на площі 50 га експонується 124 архітектурні об'єкти в 10 експозиційних відділах. На території Музею організовуються виступи самодіяльних фольклорно-етнографічних ансамблів, проводяться традиційні етнографічні свята.
Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини
Крім того, в цей період відбувається процес диференціації наукового краєзнавства: особливої ваги стала набирати історичне краєзнавство. Зростає інтерес до історії міст і сіл, до охорони пам'яток історії та культури, створюється мережа громадських історико-краєзнавчих музеїв. Численна когорта талановитих українських науковців, працівників культури й освіти, краєзнавців-аматорів була залучена до написання фундаментальної «Історії міст і сіл Української РСР» у 26 томах. Так, у написанні й підготовці до видання тому «Львівська область» взяло участь близько 800 осіб. Вихід цієї праці став історичною подією для України — жодна з 13 інших союзних республік СРСР не могла на цей час так відкрито й гучно заявити про свою історично-територіальну внутрішньонаціональну єдність.[15]
Широкий резонанс цієї праці призвів до того, що у 1979 році рішенням Президії АН УРСР було створено її новий підрозділ — відділ історико-краєзнавчих досліджень, який очолив академік П. Т. Тронько.
Але поряд із цим, на перешкоді повноцінному розвитку краєзнавства стояли формалізм, заорганізованість, класово-партійний підхід, командні методи управління культурою, наукою і освітою, підміна справжньої творчості і самодіяльності мас їх імітацією.
Координації краєзнавчих досліджень значною мірою сприяло проведення протягом 1980-х pоків чотирьох Всеукраїнських краєзнавчих конференцій у Полтаві, Вінниці, Чернігові і Миколаєві, а також Першої Всесоюзної краєзнавчої конференції з історичного краєзнавства, яка відбулася в Полтаві. На основі їх практичних рекомендацій були розроблені комплексні плани краєзнавчих досліджень, для реалізації яких потрібно було об'єднати всі краєзнавчі сили України.
Інтитутом історії України АН у цей період виконано значну роботу з узагальнення теорії, методології й фактологічного матеріалу національних краєзнавчих досліджень, результатом якої став вихід у світ двох фундаментальних краєзнавчих праць: «Памятники истории и культуры Украинской УССР» (Київ, 1987) та «Історичне краєзнавство в Українській РСР»" (Київ, 1989).
Після здобуття Україною державної незалежності краєзнавча робота в державі активізувалася. У березні 1990 року відбулося народження Всеукраїнської спілки краєзнавців, яка стала на чолі краєзнавчого руху. Координуючу роль у становленні організаційних структур географічного краєзнавства в державі взяли на себе Інститут географії НАН України, Інститут туризму, Академія педагогічних наук України (АПНУ), краєзнавча комісія Українського географічного товариства, Географічна комісія Наукового товариства Шевченка у Львові, провідні державні університети (згодом національні), державні педагогічні інститути, обласні регіональні осередки УГТ, природничі музеї, Асоціація вчителів географії України. Характерна риса пострадянського періоду розвитку краєзнавства — повернення до його історичних витоків, відродження краєзнавчої спадщини, реабілітація імен, знищених тоталітарним режимом та висвітлення маловідомих сторінок злочинів комунізму проти українського народу. Знаковими науковими працями цього періоду стали книги серії «Реабілітовані історією», праці «Репресоване краєзнавство» (Київ, 1992), «Репресоване відродження» (Київ, 1993), монографії Р. В. Маньківської «Музейництво в Україні» (Київ, 2000), Л. В. Баженова «Історичне краєзнавство Правобережної України у XIX — на початку XX ст. Становлення. Історіографія. Бібліографія» (Хмельницький, 1995), Я. Серкіза «Історичне краєзнавство» (Львів, 1995) та низка праць академіка П. Т. Тронька.
У теперішній час в Україні значну роботу з вивчення і пропагування історії рідного краю здійснюють краєзнавчі та історичні музеї. Сьогодні в Україні нараховується 223 краєзнавчі музеї та 82 історичні музеї. Музеї здійснюють активну виставкову діяльність, представляючи численні пам'ятки з історії свого краю, проводять археологічні експедиційно-пошукові роботи на території цього регіону. Хоча історико-краєзнавчі музеї мають ряд проблем, що заважає їм на належному рівні здійснювати свої функції. Основні з них — недостатнє фінансове забезпечення, недостатність експозиційних площ, відсутність надійної системи обліку і зберігання історичних пам'яток, неналежний рівень охорони, недостатній рівень кадрового й інформаційного забезпечення та ін.
Внесок у дослідження та розвиток історичного краєзнавства також вносять бібліотеки, що представляють значну кількість краєзнавчої літератури. Крім того, частина бібліотек представляють краєзнавчі матеріали в Інтернеті. Серед основних краєзнавчих ресурсів, представлених на бібліотечних сайтах України є електронні краєзнавчі каталоги, путівники, довідники, тексти з історії краю, матеріали наукових і науково-практичних конференцій з історико-краєзнавчої тематики, посилання на інформацію про край в Інтернеті та ін. Також на сайті Донецької обласної бібліотеки для дітей ім. М. С. Кірова («Край, де ти живеш»)[16], сайті Черкаської обласної бібліотеки для дітей («Мій рідний край — Черкащина»)[17], сайтах Краматорської центральної міської бібліотеки для дітей ім. О. С. Пушкіна («Твоє місто»)[18], Луганської дитячої бібліотеки «Краєзнавчий хронограф»[19] та інших бібліотек висвітлюється історія відповідних регіонів. Значним внеском у розвиток історичного краєзнавства стало проведення Всеукраїнського конкурсу «Моя мала Батьківщина», організованого Національною бібліотекою України для дітей.
Українське товариство охорони пам'яток історії та культури — одне з найбільших товариств України з залучення широких верств населення до активної участі у виявленні, вивченні, збереженні та популяризації пам'ятників історії та культури
Значний вклад у розвиток історичного краєзнавства також вносять громадські організації, зокрема Національна спілка краєзнавців України, Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, Український фонд культури, Фонд імені Олеся Гончара та інші. За ініціативи Національної спілки краєзнавців України, разом з Міністерством культури і туризму України було розроблено і підготовлено до затвердження проект Програми розвитку краєзнавства на 2000—2010 роки. Спільно з Інститутом історії України НАНУ й іншими зацікавленими інституціями було проведено низку всеукраїнських наукових конференцій: «Історичне краєзнавство і культура»[21], «Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи», «Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень» та інші. Представники спілки забезпечують реалізацію програми «Реабілітовані історією» (в цей час видано 60 томів)[22], видання «Зводу пам'яток історії та культури України» [23] та іншої краєзнавчої літератури. Проте видання багатотомної «Історії міст і сіл України» на сьогоднішній момент не здійснюється у зв'язку з відсутністю державного фінансування. Це видання наразі є досить важливим завданням у контексті розвитку історичного краєзнавства, оскільки це дасть можливість багатьом поглибити свої знання про історію рідного краю.[24] Крім того дане видання буде дуже привабливим для вітчизняних та іноземних туристів, поглиблюватиме зв'язки між різними регіонами та сприятиме створенню позитивного іміджу України у світі, як країни з багатою культурною спадщиною та глибоким історичним корінням. Проте більшу частину заходів та видання краєзнавчої літератури Національна спілка краєзнавців України здійснює практично за власний рахунок чи кошти спонсорів через неналежний рівень державного фінансування. Крім того спілка до цього часу ще не має власних приміщень.
Ефективним шляхом формування історичної пам'яті є популяризація історичного краєзнавства через ЗМІ. Серед найвідоміших видань можна відзначити журнал «Краєзнавство», який зараз через відсутність стабільної матеріальної бази виходить нерегулярно, але натомість значно збільшив свій обсяг, вміщуючи ґрунтовні дослідження з усіх напрямів краєзнавства.[25] Слід відзначити й певні періодичні регіональні видання: Брідщина, Погорина, Галицька брама, «Краєзнавець Черкащини», «Сіверянський літопис» (Чернігів), «Джерело» (Тернопіль), «Дивокрай» (Хмельницький), «Січеславщина» (Дніпропетровськ) та ін. Але в зв'язку з недостатністю державного фінансування цих видань частина з них знаходиться на грані виживання.
На жаль краєзнавчі проблеми недостатньо висвітлюються в загальноукраїнських ЗМІ, тільки поодинокі газети (зокрема «День», «Дзеркало тижня», «Культура і життя», «Літературна Україна» та ін.) на постійній основі друкують краєзнавчі матеріали. Слід відзначити спеціалізований радіожурнал «Рідний край», який розповідає про історію та традиції різних областей країни.
Незначна кількість матеріалів з історії різних регіонів транслюється на всеукраїнських каналах телебачення (зокрема на каналі УТ-1 час від часу створюються передачі краєзнавчого спрямування). Завдання створення суспільного телебачення, де можна було б створити цикл історико-краєзнавчих передач, до цього часу не вирішеною
На державному рівні за часів незалежності України вироблено низку системних заходів щодо розвитку історичного краєзнавства. У 2001 році було видано Указ Президента України «Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні» [26]. Для виконання Указу урядом була затверджена «Програма розвитку краєзнавства на період до 2010 року». Метою даної Програми була активізація наукової діяльності, спрямованої на розвиток краєзнавства, залучення широкої громадськості до національної, культурної спадщини, здійснення науково-організаційних і видавничих заходів.[27] Координація краєзнавчої роботи була покладена на Національну академію наук. З метою координації наукових досліджень Президія НАН України створила міжвідомчу координаційну раду з питань краєзнавства. Відповідні програми місцевого значення були затверджені на обласних та районних рівнях. Забезпечуючи виконання Програми розвитку краєзнавства Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту також реалізує ряд краєзнавчих заходів, спрямованих на залучення української молоді до збереження пам'яток культури, знайомства її з визначними історичними місцями різних регіонів України. Зокрема влітку 2008 року була проведена Всеукраїнська акція молодіжних трудових загонів «Збережемо й відродимо культурну спадщину України». У рамках цієї акції були впорядковані Музей народної архітектури та побуту в селі Пирогові, історико-культурний комплекс «Запорізька Січ» на острові Хортиці, Луцький замок, музей народної архітектури під відкритим небом в с.Рокині та інші історичні і культурні пам'ятки.[28]
Історико-культурний комплекс «Запорізька Січ» — найкращий[Джерело?] історико-краєзнавчий комплекс Запорізького регіону часів козаччини
Для реалізації завдань розвитку історичного краєзнавства, а також інтеграції цього напряму у політику ідентичності, відбулося включення історичного краєзнавства до загальнонаціональних програм культурної політики. Для цього Президент України видав Указ № 6/ 2009 від 12.01.2009 р. «Про деякі невідкладні заходи щодо підтримки культури і духовності в Україні», в якому наголошується необхідность підтримки регіональних культурних ініціатив, про відзначення ювілеїв, важливих пам'ятних дат.[29] Це пов'язано з поглибленим вивченням і популяризацією історії тих регіонів України, де народилися чи проживали відомі діячі. Зокрема відповідно до Указу Президента України «Про відзначення 60-річчя Національного музею Тараса Шевченка» були проведені науково-пошукові, експедиційні та екскурсійні роботи за маршрутами Шевченкових подорожей Україною 1843—1845, 1846, 1847 років.[30] А відповідно до Указу Президента України «Про відзначення 200-річчя від дня народження Миколи Васильовича Гоголя» були встановлені пам'ятні знаки, присвячені життю та діяльності М. В. Гоголя, а також персонажам його творів. [31]
На підтримку краєзнавства Кабінетом міністрів України була затверджена Міжгалузева програма «Пізнай свою країну» на 2007—2012 роки. Серед основних завдань програми є залучення дітей і молоді до активної діяльності з вивчення історії рідного краю та довкілля, географічних, етнографічних, історичних об'єктів і явищ соціального життя, проведення краєзнавчих наукових досліджень. Основними розпорядниками даної програми є Міністерство освіти і науки, Міністерство культури і туризму, Міністерство у справах молоді та спорту, Національна академія наук.[32] Крім цього дані органи влади здійснюють реалізацію заходів для забезпечення виконання Програми розвитку краєзнавства. Зокрема, Міністерством освіти і науки України і Академією педагогічних наук проводиться робота з розробки науково-методичного забезпечення викладання краєзнавства у ВНЗ, професійно-технічних та загальноосвітніх навчальних закладів. Відбувається відкриття кафедр краєзнавства у вишах, здійснюється написання програм та навчальних посібників з курсу «Краєзнавство», «Історичне краєзнавство».
Музей народної архітектури та побуту України у Пироговому — один з найкращих краєзнавчих музеїв України
Для забезпечення історико-краєзнавчої роботи у Міністерстві освіти і науки була створена Всеукраїнська координаційно-методична рада з питань розвитку дитячо-юнацького туризму, краєзнавства й екскурсій головними завданнями якої є реалізація державної політики в галузі освіти засобами туризму, краєзнавства й екскурсій, організації науково-методичного, програмного та інформаційного забезпечення навчальних закладів з туристично-краєзнавчого напряму позашкільної освіти.[33] Під керівництвом цієї ради розроблені програма і методичні рекомендації проведення факультативних занять з краєзнавства у школах, що включають в себе різноманітні форми і методи навчання. Серед них визначальними є:
• методичні схеми і рекомендації вивчення краєзнавчих об`єктів
• екскурсії до краєзнавчого музею, практикуми в місцевому архіві
• тематичні походи та експедиції, конференції з історії краю
• організація книжкових тематичних виставок і занять з бібліографії краю та ін.
В процесі виконання цієї роботи з учнями проводяться факультативні заняття на тему: «Історія села (міста) — історія нашої Батьківщини», «Роль і місце вивчення історії села(міста) в нашому житті», «Історія села (міста) в народних піснях, переказах, легендах, віршах, оповіданнях». Факультативні краєзнавчі заняття проводяться не у всіх школах, оскільки не існує відповідного наказу міністерства про закріплення його як основного курсу середньої школи.
Значну кількість заходів історико-краєзнавчого спрямування проводить Український державний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді Міністерства освіти і науки України. За сприяння даного Центру був створений Рух за збереження і примноження звичаїв, традицій і обрядів українського народу «Моя земля — земля моїх батьків», Всеукраїнська туристсько-краєзнавча експедиція «Краса і біль України». 104 центри туризму і краєзнавства учнівської молоді України залучають дітей та юнацтво до вивчення історичної, культурної та природної спадщини в регіонах.
| Цена: 80 грн |
Код работы: 02 |
| Предмет: Туризм |
Тип работы: Реферат |
|
|
|
СКАЧАТЬ
|
Автор: liliyaa | Просмотров: 619 | Рейтинг: 0.0/ 0 |
Подобные работы:
|
|
|